Наталія Позняк

«Для того, щоб творити ненасильницький опір, треба значно більше сил, аніж захопити все силою», – сказав відомий український дисидент Євген Сверстюк. Для українців саме ненасильницький спротив в різні часи був джерелом сили і самоствердження, яке в часи бездержавності давало можливість зберегти ідентичність та зберегтися як народ.

«Свій до свого по своє»

Ідеологи ненасильницького спротиву виводять його феномен з філософії Махатми Ганді чи Мартіна Лютера Кінга. Втім, ще задовго до цього українці демонстрували дивовижні приклади самоорганізації та культурного спротиву, які дозволяли протистояти асиміляції, зберегти свої традиції і мати свій досить потужний голос в громаді.

Передумови формування традиції ненасильницького спротиву в Україні сягають значно раніших часів, аніж з’явився сам термін, який, зрештою, досі обгрунтовується, як і розвиваються методи і тактики опору.

XVI-XVII століття. Україна протистоїть політичній та релігійній експансії з боку Речі Посполитої. Польські магнати мають визначальне слово в політиці, а вища освіта була націлена на ополячення та покатоличення. І тоді починають виникати братства – об’єднання православних міщан, які власними коштами починають підтримувати православні храми та освіту. Зокрема – і шляхом відкриття так званих братських шкіл, які на той час ставали зразками демократії і рівності усіх.

До школи приймались представники усіх станів, дітям з убогих сімей надавалась матеріальна допомога, а сироти були під повною опікою братства. Серед найбільших меценатів братств були Військо Запорізьке і гетьмани, зокрема, Петро Конашевич-Сагайдачний. Саме об’єднання в 1632 році Лаврської та Київської братських шкіл поклало початок Києво-Могилянській колегії (пізніше – Академія) – одному із найбільших та найвидатніших на той час навчальних осередків у Східній Європі.

Та ж самоорганізація і підтримка своїх допомогла українцям стримати асиміляцію і в ХІХ столітті, коли українська інтелігенція почала відроджувати недільні школи, зокрема і по селах, з’явився рух «хлопоманів» та київська «Громада». Коли ж Російська імперія заборонила українську мову в культурній та публічній площині, включно з книгодрукуванням, заявивши, що її «не было, нет и быть не может», «громадівці» продовжили підтримувати тісні зв’язки з Галичиною, друкуватися в тамтешніх часописах, організовувати акції та культурно-мистецькі зібрання. Трішки пізніше, після 1905 року, коли тиск імперської адміністрації дещо послабився, в Україні почали масово виникати товариства «Просвіта», хори та самодіяльні театральні трупи, які теж були стихійним спротивом тотальній русифікації.

Ще одним проявом ненасильницького спротиву економічним утискам в Україні стала кооперація. Наприкінці ХІХ століття в Галичині, де вся торгівля була зосереджена в руках польської шляхти та заможних євреїв, набуло популярності гасло «Свій до свого по своє». Такий бізнес став не лише економічним стимулом, а й кроком до національного єднання – створювалися товариства взаємодопомоги, де люди ділилися, чим могли, і допомагали нужденним. Кооперація зупинила еміграційний потік до Канади та США, а вже в 1920-х роках продукція кооперативів «Маслосоюз» чи «Центросоюз» продавалася і в Європі, і в Америці.

До кооперативного руху була долучена підприємницька та культурна еліта краю. Саме тому навіть в часи жорсткої політики пацифікації, яку проводила Польща в міжвоєнній Галичині, українцям вдавалося втримувати свої позиції. Ненасильницький спротив було ліквідовано лише з приходом радянської влади.

«Вірус свободи» проти системи

У ХХ столітті саме самоорганізація дозволила українцям за короткий час голосно заявити про себе і, хай ненадовго, але відновити державність. Одним з перших акцій мирної демонстрації своєї сили стало Свято Свободи у Києві 1 квітня 1917 року, коли на заклик новоствореної Центральної Ради на вулиці Києва вийшло 100 тисяч українців. Для губернського Києва, де ще десять років тому українською розмовляли головно три дворянські родини: Лисенків, Косачів і Старицьких, це було диво.

«Кожний з учасників походу, лягаючи спати того вечора, бачив перед очима сотні блакитно-жовтих прапорів, які рвались від подихів вітру до ясного неба і кричали про нашу силу і наше завзяття… А встаючи ранком до щоденної праці свідомий українець не чув вже самотності і не був одиноким – він переконався наочно, що в ногу з ним іде сотня тисяч щирих і завзятих побірників волі», – писав новий часопис українського студентства «Стерно».

Масові мирні акції спротиву наприкінці 1920-х років стали в Україні одним із засобів боротьби з колективізацією. Селяни виходили з колгоспів, забирали своє майно, звільняли арештованих односельців. Активними учасниками цих протестів були жінки, тому більшовики зневажливо називали їх «бабськими бунтами», «волинками». У 1930 році в Україні відбулося майже 4,1 тисячі масових виступів проти режиму, в яких узяли участь понад 1,2 млн осіб.

Голодомор і масові репресії, які розгорнув Сталін в Україні та на інших окупованих територіях, зробили неможливими будь-які прояви ненасильницького спротиву. Навіть публічне висловлення незгоди з політикою КПРС означало арешт і розстріл або роки каторжної праці в таборах ГУЛАГу. Але, щойно після смерті Сталіна було засуджено культ особи і було послаблено ідеологічний тиск, як прагнення українців до правди і свободи знову далося взнаки.

Поштовх до цього дали масові повстання, які в 1953-54 роках прокотилися таборами ГУЛАГу за найактивнішої участі українців, у першу чергу – засуджених членів ОУН та УПА. Потужною силою в цих повстаннях був саме ненасильницький спротив – страйки, непокора, боротьба за свої права. Система вчинила жорстоку розправу над учасниками повстань у Кенгірі, Воркуті, Норильську, однак «вірус свободи» лише поширився, що, зрештою, призвело до краху табірної системи. У 1955-1956 роках розпочався поступовий перегляд справ засуджених, зменшення термінів їх ув’язнення, звільнення. У 1960 році систему ГУЛАГу розформували.

«Вірус свободи» поширився і на суспільство. У 1960 році в Києві з’являється КТМ – Клуб творчої молоді «Сучасник», який об’єднав молодих поетів, театралів, науковців. Вільні і натхненні, вони відроджують українські традиції, згадують про «Розстріляне Відродження», відкривають таємницю Биківні. Подібні клуби починають з’являтися і в інших містах України.

КТМ проіснував 4 роки, а ще через рік почалися арешти найактивніших: Івана Світличного, Опанаса Заливахи, братів Горинів, Валентина Мороза, Святослава Караванського. Але це не залякало майбутніх дисидентів, а навпаки, підштовхнуло до акцій протесту. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» Іван Дзюба в мікрофон заявив про арешти інтелігенції. Частина людей в залі на знак протесту встала.

Пізніше будуть нові арешти незгодних, звільнення з роботи та інші утиски. Когось після арешту змусять до публічного каяття, як Івана Дзюбу чи Олеся Бердника, когось, як Василя Симоненка чи Аллу Горську, усунуть фізично. Але «вірус свободи» вже не зупинити – ненасильницький спротив став однією з основних форм боротьби з режимом.

Він має різні прояви. Величезної популярності набуває «самвидав» – з рук у руки передаються машинописні матеріали про реальну українську історію, порушення прав людини, стан культури, полемічні статті на цю тему на кшталт «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби чи «Лихо з розуму» Вячеслава Чорновола. Ширяться відкриті листи на підтримку політв’язнів, які підписують десятки людей.

У 1968 році, протестуючи проти введення радянських військ в Чехословаччину, на Хрещатику вчиняє акт самоспалення Василь Макух. Через десять років на Чернечій горі в Каневі це ж зробить і Олекса Гірник на знак протесту проти знищення української мови.

У 1976 році письменник Микола Руденко, генерал Петро Григоренко та ще вісім дисидентів оголошують про створення Української Гельсінської групи – першої в СРСР легальної організації, яка боролася з порушенням прав людини. Вони були камікадзе – практично одразу вони отримали серйозні терміни, четверо загинули в таборах, один наклав на себе руки напередодні арешту.

Але вони перемогли. На місце заарештованих приходили нові люди. До кінця 1980-го УГГ оприлюднила 30 меморандумів, декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетенів, де говорилося про проблеми політичних, економічних та духовних особливостей українців, захисту прав людини. Зрештою, діяльність членів УГГ стала одним із чинників розвалу СРСР.

Від Майдану – до Перемоги

У новітній історії України акції ненасильницького спротиву теж відіграли визначальну роль, демонструючи силу об’єднаного народу. В більшості випадків вони давали результат, хоча і не завжди призводили до кардинальних змін. Але слово «майдан» міцно увійшло в лексикон на позначення народовладдя у протистоянні з режимом. І три останніх ненасильницьких революції кардинально змінили обличчя сучасної України.

1990-й рік. Студентська революція на граніті. Більше двох тижнів на тоді ще площі Жовтневої революції тривало студентське голодування проти підписання нового союзного договору та з іншими демократичними вимогами. Влада змушена піти на поступки: оголошена відставка прем’єра Віталія Масола, українським юнакам обіцяна служба в межах України. Але головна вимога студентів – про перевибори до Верховної Ради – так і не була виконана.

2004 рік. Помаранчева революція. Більше місяця люди протестували в центрі Києва проти фальсифікацій на президентських виборах, підтримуючи проукраїнського кандидата Віктора Ющенка. Зрештою було оголошено третій тур виборів, на яких Ющенко таки переміг. Ця революція завадила планам Росії перетворити Україну на Білорусь іще в 2005 році.

2013-2014 роки. Революція Гідності. Три місяці тривало протистояння українців з режимом Віктора Януковича, яке почалося із мирних протестів проти відмови від підписання Асоціації з ЄС і закінчилося боями на вулиці Грушевського та розстрілом Небесної Сотні. Але народ переміг – Віктор Янукович утік до Росії. На це Росія розпочала військову агресію, що триває уже десять років. Революція Гідності породила іще один феномен сучасності – волонтерський рух, що став одним із вагомих факторів у російсько-українській війні.

У перервах між цим були іще десятки різних «майданів» та акцій громадянського спротиву, які мали суттєвий вплив на суспільне життя. Від Ланцюга Злуки, перепоховання Стуса, Литвина і Тихого, акції «Україна без Кучми», Податкового та Мовного майданів, до рухів «Збережи старий Київ» та проти забудови Протасового яру, підтримки незаконно засуджених в судах та акцій нагадування про полонених в російських в’язницях.

Напочатку повномасштабного вторгнення в містах Херсонщини та Запоріжжя в багатьох містах проходили масові акції протесту проти окупації. На окупованих територіях діють підпільні рухи спротиву «Жовта стрічка», «Зла Мавка», «Кримські бойові чайки», «Атеш» та інші.

Ненасильницький спротив нині є органічною частиною сучасного українського суспільства. Вільного від паралізуючого страху і сповненого почуття людської гідності.

Читайте також