Ольга Муха — філософиня, аналітикиня культури й кураторка — у своєму есеї говорить про життя та людей, які живуть на тимчасово непідконтрольній території.

Есей написано у межах фокус-теми PEN Ukraine 2025 “Бути у світі“. Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.

—

У мене в телефоні збережено два скрини, коли у новинній стрічці практично одне за одним поважна урядова інституція каже “в жодному разі не беріть зрадницькі паспорти”, а омбудсмен допускає можливість отримання російських паспортів громадянами на окупованих територіях з міркувань безпеки. Щоправда, закликаючи повідомляти про такі випадки — ну, аби потім як би чого не вийшло. Повідомляти? Коли на ТОТ? Прямо звідти? У мене до вас багато питань, панове урядовці.

У нас закріпився термін “ТОТ” — “тимчасово окуповані території”, з притиском на “тимчасово”, що закладає віру й сподівання на зміну статусу. Натомість немає загальноприйнятого терміну щодо “окупованого населення”, наче вони втратили будь-яку суб’єктність, наче у них немає голосу.

Зрештою, окупація цього і добивається — підкоритися, сидіти тихо, слухати “нового господаря”, не бути, а тихо непомітно існувати. Та це те, чого хоче окупант. Але чому ж ми, на території підконтрольній, граємо в ту саму гру?

Коли я записувала інтерв’ю з Тетяною Тіпаковою, однією з лідерок протестного руху в окупованому Бердянську, яка пройшла “підвал” двічі, вона сказала щось дуже важливе: коли вони підняли градус електричних ударів настільки, що годі було терпіти, жінка згадала фільм про ізраїльського солдата, як їх учили, що головне завдання в полоні — вижити.

Нас не вчили. Ще давніших нас, покоління пізніх 70-х — ранніх 80-х минулого сторіччя, вчили “грудьми на амбразуру”, бо інакше все одно будуть санкції: розстрільні загони, широко практиковані в радянській, а тепер, подейкують, і в російській армії, заслання чи ув’язнення тих, хто повернувся “з ворожого полону”.

Щонайменше — кар’єрні та соціальні обмеження аж до статусу “ворогів народу”, для цього багато не треба. Вижив — значить зрадник і будеш покараний, вчила мене радянська школа. Союз пішов, а ментальний спадок залишився.

У нас не було часу й нагоди рефлексувати “травми радянського букваря”: я інколи думаю, що психотерапевтам слід виділити окремий блок пропрацювання — “вирви з себе штампи каральної педагогіки й радянського дитинства”. А їх багато: від протиставлення “місто-село” і панічного страху помилок та колоніальної меншовартості й до “культура має бути безкоштовною”, інакше це “буржуазний”, вибачте, тепер — “грантоїдський” продукт, та оцього “краще вмерти, аніж здатися”, навіть якщо це геть не практично.

Ні, не заперечую, пропрацьовані й усвідомлені — вони суперсила, ще й яка! Я чудово розумію, що майстерним негоціатором мене зробила саме радянська школа, бо тут треба було не відповідати, як воно у світі є чи, не дай боже, обґрунтовувати оригінальну власну думку, а говорити те, що хоче почути саме оцей вчитель.

І за ті вісім чи десять років, тут уже кому як пощастило, ти відшліфовував майстерність “читати кімнату” спинним мозком так, що половину шпигунської підготовки, вважай, пройшов. Це як діти аб’юзерів — суто для виживання доводиться зчитувати мінімальні зміни настрою, інакше капець тобі.

Вижити в полоні — справа героїчна, хоч і непроговорена. Дуже рідкісні голоси беруть на себе додатковий тягар оповіді того, що пережили. Але й найсміливіші доходять до точки “далі я поки не говорю навіть собі”, бо морок цього досвіду має екзистенційну глибину, а способи виживання — приземлено-буденну, на кшталт “я не мився всі ці місяці, бо чистих ґвалтували”. Отак для самозахисту обираєш бути “брудним” та не сплюндрованим. Без гарантій, звісно.

Жити в окупації — історія ще темніша, бо якась наче не дуже героїчна, а то й узагалі сумнівна.

У темряві окупації кожен день — це випробування, де страх стає звичним супутником, а надія часом здається недосяжною розкішшю. Ще більшою розкішшю виявляється наша чорно-біла етика вільних людей, інколи так віддалена від усіх відтінків сірого реалій виживання.

Окупація несе постійний страх та невизначеність для мирного населення. Люди живуть у стані нескінченної напруги, не знаючи, що чекає на них завтра — арешт, допит чи просто зникнення без сліду.

Окупанти жорстко контролюють інформаційний простір, забороняють українську мову та символіку, обмежують пересування. Будь-який прояв проукраїнської позиції може призвести до жорстоких репресій. Це створює атмосферу тотального контролю та безправ’я.

Економічні труднощі стають ще одним викликом окупації. Закриваються підприємства, зростає безробіття, виникає дефіцит товарів та ліків — даються взнаки й відмінності медичних протоколів, фактично на десятки років. Значні проблеми з водопостачанням. Люди змушені виживати в умовах економічного занепаду, часто не маючи засобів для забезпечення базових потреб.

Окупаційна влада намагається створити ілюзію нормального життя, відновлюючи фасади будівель та проводячи показові заходи, але це лише маскує реальні проблеми.

Окупація руйнує соціальні зв’язки та довіру між людьми. Родини та громади розділяються, люди бояться довіряти одне одному, адже будь-хто може виявитися колаборантом чи інформатором.

Зникнення людей стає звичним явищем, про яке бояться говорити навіть родичі. Це створює атмосферу тотальної недовіри та ізоляції, де кожен змушений виживати самотужки, не маючи можливості покластися на підтримку громади.

Прості безпекові інструменти, які діють на вільних територіях, тут перетворюються на загрози.

Signal найбезпечніший, кажете? Так, але не тоді, коли тебе затримують на вулиці для рандомної перевірки телефону. Просто, бо можуть. Так само як і рекомендоване використання VPN — це допомагає, але тільки вдома, за щільно затуленими фіранками та за умови, що цей засіб зв’язку ніколи не побачать чужі очі.

Звернення до правоохоронних органів у більшості випадків буде небезпечним, бо вони контролюються окупантами, а де-не-де й “кришують” відвертих злочинців.

Про швидку медичну евакуацію у разі надзвичайної ситуації й клятву Гіппократа можна забути, а у випадку навіть ургентної ситуації, на кшталт серцевого нападу, доведеться “предъявить паспорт РФ”, інакше зась.

Переміщення “поза натовпами і не в години пік” стає неможливим через комендантську годину (так, на ТОТ вона інакша) та обмеження пересування. Знічев’я згадується ота трамвайна лінія вулицею Хлодною, що розділяла Варшавське гетто. Аби перейти з однієї частини гетто в іншу, євреям доводилося годинами чекати на перехресті Хлодної і Желязної дозволу німецької поліції. А далі бігти всім натовпом, перетинаючи трамвайні колії під улюлюкання “арійської раси”. Інколи, знаєте, трохи неприємно знати історію.

Про окупацію неприємно говорити, бо невідомо, що з цими людьми робити. Вони зараз оце точно чи прикидаються? Вони не виїхали, бо не хотіли? Боялися? Дорого? Чи розуміли, що шансів пройти фільтрацію катма, особливо якщо вже десь засвітився як надто активний? Чи розуміли, що будуть чужинцями до кінця днів, де б не притулились?

У такій мовчанці кожен голос особливо цінний, хоч і приглушений фільтрами: безпеки, страху за близьких, побоювання за роботу, ризику бути вирахуваним, сорому, зрештою.

Дивно (чи ні?), що в трясовині цього лімбо з’явилася сила, що втілюється у жіночих голосах, які відмовляються мовчати. Вони називають себе “Злими Мавками”, ці жінки, що кинули виклик окупантам не зброєю, а словом, гумором, часто вельми простакуватим і “нижче пояса”, та незламним духом.

Їхня історія — про те, як вразливість перетворюється на силу, а сліпота махрового патріархату стає прикриттям. Вони діють у тіні, ці “Мавки”. Їхні обличчя приховані, голоси змінені. Над їхніми діями часто насміхаються і знецінюють: мовляв, кому треба оці ваші листівки, віршики й графіті з жовто-блакитними нігтями?

А знаєте, що цього грудня вони повернули на вулиці окупованих міст українського Миколая, що розносив дітям цукерки, а окупантам — чорні сміттєві пакети? Та всі ці “дівочі розваги” із пиріжками з проносним та віршованими рядками Лесі й Стуса на тлі окупантських гнізд — в біса ризикована забава. Вони ризикують щодня.

Кожна листівка, кожне повідомлення, чат чи не видалене вчасно фото можуть стати причиною арешту. Але вони продовжують діяти, бо знають: їхній голос важливий. А ще — бо це допомагає їм самим почуватися частиною України.

Це спільнота, де жінки підтримують одна одну, діляться своїми страхами й надіями. І це в біса дратує окупантів, нагадуючи: не території, люди вирішують і мають ідентичність із суб’єктністю. Люди! Яким треба докласти всіх і ще трохи більших зусиль для виживання в умовах, що їх ми тут, у вільному світі, далекі від окупації, переважно й уявити собі не можемо.

Тут, окрім уроку Тетяни Тіпакової, я згадую технічного працівника музею в окупованому Тростянці, якого зловили, коли він потайки їздив прогрівати захоплені окупантами приміщення, аби зберегти експонати.

Тоді він сказав їм: “Так, звісно, привезу вам молоко й усе розповім” — і більше ніколи туди не їздив. А потім згадую “Мавок” чи активістів “Жовтої стрічки”, які під загрозою втрати свободи, а подекуди й життя, продовжують маркувати нашу територію українськими знаками, дуже обережно між собою перегукуючись. Перевіряючи, чи є ще тут однодумці. А ми їм такі, як, власне, частенько прилітає у канал “Злої Мавки”: “А чому не державною?!” Забуваючи, втім, що повага до інституції державної мови в окупації полягає ще й у тому, щоби зберегти себе для неї на майбутнє.

Щоб бути потім у світі живучи, а не лише виживаючи.

Джерело: Суспільне Культура